Фридерик Шопен

Видатний польський композитор та піаніст. Його вважають національним героєм Польщі.

Вже дитиною Фредерік проявив яскраві музичні здібності; у віці семи років він почав навчатися грати на фортепіано, і в тому ж році був виданий складений ним маленький полонез соль мінор. Перші професійні уроки гри на фортепіано отримав від віолончеліста Войцеха Живного, що тривали з 1816 до 1822 року. Незабаром Шопен став улюбленцем аристократичних салонів Варшави. Уроджений Fryderyk Franciszek Chopin, при хрещенні 23.04.1810 Fridericus Franciscus Choppen, прийняв французький варіант «Frédéric-François», коли у 20 років виїхав з Польщі до Парижа. У польських текстах прізвище іноді пишуть як Szopen.Фридерик Шопен народився 22 лютого 1810 року в селі Желязовій Волі під Варшавою у Варшавському герцогстві. Його батько, Микола Шопен (Nicolas Chopin, 1771—1844), французький емігрант з 1787 р., служив гувернером і шкільним учителем французької мови; мати — Текля Юстина Крижанівська виховувалася в дворянській сім'ї і була економкою графині Людвіки Скарбек. Батьки Шопена одружилися 1806 року і після народження сина сім'я переїхала до Варшави.

Подальшим розвитком Шопена опікувався Вільгельм Вюрфель. Цей відомий піаніст і професор Варшавської консерваторії давав Шопену цінні (хоча нерегулярні) уроки органної музики і, можливо, фортепіано. Протягом 1823—1826 років Шопен навчався у Варшавському ліцеї, де його батько був професором. Восени 1826 року юний музикант почав вивчати музичну теорію, фігурний бас і композицію з Йозефом Ельснером у Варшавській консерваторії. У 1831 році він виїхав з Польщі до Відня, а згодом оселився у Парижі, де провів значну частину життя.

Кар'єра в Парижі

Шопен вперше відвідав Відень на початку 1829 року, де дав концерт на фортепіано і отримав перші похвальні рецензії. Наступного року він повернувся до Варшави, де 17 березня у Національному Театрі дав прем'єру свого Концерту для фортепіано фа мінор. 1831-го року Шопен покинув Польщу і оселився в Парижі. Там почав працювати над своїми першими скерцо і баладами, також розпочав перший зошит етюдів. Тоді Шопен захворів на туберкульоз, який буде в подальшому турбувати його все життя.

Початок і середина 1830-х у Парижі були плідним часом композитора. Він завершив свої найвідоміші роботи і регулярно давав концерти, що мали шалені відгуки. До 1838 року Шопен став відомою людиною в Парижі. Серед його найближчих друзів був оперний композитор Вінченцо Белліні і художник Ежен Делакруа. Його друзями були також композитори Гектор Берліоз, Франц Ліст і Роберт Шуман, і хоча Шопен іноді критикував їхню музику, він присвятив їм деякі свої композиції.

Творчість

Композиторська техніка Шопена вельми нетрадиційна і багато в чому відступає від прийнятих в його епоху правил і прийомів. Шопен був неперевершеним творцем мелодій, він одним з перших приніс у західну музику невідомі їй доти слов'янські ладові та інтонаційні елементи і у такий спосіб підірвав непорушність класичної ладогармонічної системи, що склалася до кінця XVIII століття. Те саме стосується ритму: використовуючи формули польських танців, Шопен збагатив західну музику новими ритмічними малюнками. Він розробив суто індивідуальні — лаконічні, замкнуті в собі музичні форми, які найкраще відповідали природі його такої ж самобутньої мелодичної, гармонічної, ритмічної мови.

Фортепіанні п'єси малих форм

Шопен створив близько трьох десятків етюдів, мета яких — допомогти піаністові в подоланні специфічних художніх чи технічних труднощів (наприклад, у виконанні пасажів паралельними октавами або терціями). Ці вправи належать до вищих досягнень композитора: подібно до бахівського Добре темперованого клавіру, етюди Шопена — перш за все геніальна музика, притому що вона блискуче розкриває можливості інструменту, мовби відсуваючи дидактичні завдання на другий план.Ці п'єси можна умовно розділити на дві групи: переважно «європейські» за мелодикою, гармонією, ритмом і виразно «польські» за колоритом. До першої групи належать більшість етюдів, прелюдій, скерцо, ноктюрнів, балад, музикальних експромтів, рондо і вальсів. Специфічно польськими є мазурки і полонези.

Хоча Шопен спочатку засвоїв жанри фортепіанної мініатюри, він ними не обмежився. Так, протягом зими, проведеної на Майорці, він створив цикл з 24 прелюдій у всіх мажорних і мінорних тональностях. Цикл побудований за принципом «від малого до великого»: перші прелюдії — лаконічні віньєтки, останні — справжні драми, діапазон настроїв — від повної безтурботності до лютих поривів. Шопен написав 4 скерцо: ці масштабні п'єси, сповнені мужності й енергії, займають почесне місце серед шедеврів світової фортепіанної літератури. Його перу належить дев'ятнадцять ноктюрнів — прекрасних, мрійливих, поетичних, глибоко ліричних одкровень. Шопен — автор чотирьох балад, в його творчості представлені також музикальні експромти, рондо, а також одна віолончельна соната; особливою популярністю користуються його вальси.

«Польські» жанри

Шопен вразив Париж своїми оригінальними мазурками і полонезами — жанрами, в яких знайшли віддзеркалення слов'янські танцювальні ритми і гармонічна мова, типова для польського фольклору. Ці чарівні, барвисті п'єси вперше принесли в західноєвропейську музику слов'янський елемент, що поступово, але невідворотно змінило ті гармонічні, ритмічні і мелодичні схеми, які великі класики XVIII століття залишили своїм послідовникам. Шопен склав 60 мазурок (їхній прототип — польський танець з тридольним ритмом, схожий на вальс). Як майже все написане Шопеном, мазурки вельми піаністичні та вимагають від виконавця великого мистецтва, навіть якщо не містять видимих технічних труднощів.

Полонези більші за мазурки і за протяжністю (3 частини), і за фактурою. Полонезу-фантазії і полонезу, відомому під назвою «військового», цілком вистачило б, щоб забезпечити Шопену одне з перших місць у ряді найоригінальніших і майстерніших авторів фортепіанної музики.

Великі форми

Шопен створив три фортепіанні сонати. Перша, до мінор (1827 рік), — юнацький твір, який нині рідко виконують. Друга, сі-бемоль мінор, з'явилася десятиліття опісля. Її третя частина — відомий у всьому світі похоронний марш, а фінал — вихор, подібний до «вітру, що віє над могилами». Друга соната, яку вважали невдалою за формою, у виконанні великих піаністів постає як вражаючий цілісний твір. Остання шопенівська соната, сі мінор (1844), має наскрізну структуру, що об'єднує її чотири частини, і є одним з найвищих досягнень Шопена.Час від часу Шопен звертався до великих музичних форм. Можливо, найвищим його досягненням у цій області слід вважати відмінно збудовану і дуже переконливу за драматургією фантазію фа мінор, створену в 1840—1841 роках. У цьому творі Шопен знайшов модель форми, що повністю відповідала характеру вибраного ним тематичного матеріалу, і у такий спосіб вирішив завдання, яке виявлялося не під силу багатьом його сучасникам. Замість того, щоб слідувати класичним зразкам сонатної форми, він дозволив задуму твору, мелодичним, гармонічним, ритмічним особливостям матеріалу визначати структуру цілого і способи розвитку. У Баркаролі, єдиному шопенівському творі цього жанру (1845—1846 роки), примхлива, гнучка мелодія у розмірі 6/8, характерному для пісень венеційських гондольєрів, варіює на тлі незмінної фігури супроводу (у лівій руці).